Ветеран війни у В’єтнамі допомагає українським військовим позбутися посттравматичного синдрому

Дніпро – Відомий американський психолог Френк Пьюселік розпочав 36-денний тренінг-курс у Дніпрі для психологів, які хочуть працювати з українськими бійцями. Що таке посттравматичний синдром, він знає не з наукових монографій чи розповідей бійців. Френк Пьюселік – сам ветеран в’єтнамської війни, який витратив понад півтора десятиліття, аби «повернутись» до мирного життя не тільки тілом, а й, як він каже, головою. Експерт є одним із розробників системи реабілітації ветеранів військових конфліктів у США. Він також багато працював у країнах колишнього Радянського Союзу, а з початком бойових дій в Україні ділиться своїм досвідом у психологічній реабілітації бійців із українськими колегами.

Про психологічну підтримку колишніх бійців у США та в Україні, а також про його особистий досвід «повернення» з війни Радіо Свобода поспілкувалось з експертом.

Ветеран війни у В’єтнамі допомагає українським військовим позбутися посттравматичного синдрому

Френк Пьюселік, Дніпро 26 лютого 2019 року

– Пане Пьюселік, якою є система психологічної реабілітації учасників бойових дій у США, як ви її оцінюєте?

50% тих програм, які розроблялись після В’єтнаму, були збережені. Ми, «старійшини», говоримо про проблеми відкрито

– Зараз система психологічної підтримки бійців на значно вищому рівні, ніж була одразу після В’єтнаму. Багато хто з тих, хто брав участь у розробці програми для ветеранів В’єтнаму, на жаль, уже пішов із життя. Велика частка навиків і мудрості тих консультантів, на жаль, втрачена. Частину системи зберегли, але в ній зараз багато модних, «розпальцьованих» психологів, які «керують шоу». Відтак Америка знову повернулась до підвищеного відсотку самогубств серед колишніх військових, більшого відсотку хлопців у в’язницях, хлопців, нездатних втриматись на роботі, в родині. Психологи в США знову звинувачують самих хлопців у тому, що в них проблеми. Але все не так погано. Я б сказав, що 50% тих програм, які розроблялись після В’єтнаму, були збережені. Ми, «старійшини», говоримо про проблеми відкрито. Дуже важко примусити молодих психологів зізнаватись в тому, що вони не знають, що роблять. Якщо те, що вони пропонують клієнтові, не спрацьовує, вони звинувачують самого клієнта. Після В’єтнаму ми позбулись такого підходу й звички звинувачувати клієнта, а, на жаль, бачимо, що вона час від часу повертається.

– А якщо говорити про конкретику – американського бійця одразу після демобілізації не відпускають додому, він перебуває на базі, з ним ще мають попрацювати психологи?

Як це відбувається у США: після демобілізації бійці одразу не їдуть додому, місяць-два вони мають перебувати на базі. У цей період із ними працюють професійні психологи

– Як це відбувається у США: після демобілізації бійці одразу не їдуть додому, місяць-два вони мають перебувати на базі. У цей період із ними працюють професійні психологи, які намагаються ухвалити рішення щодо їхнього стану, ступеню потреби в психологічній підтримці в конкретного солдата. Якщо вердикт такий, що потрібна серйозна допомога, тоді про це інформують армію, армія утримує цього солдата на базі ще місяців шість. Додому людина може їздити на вихідні, на тиждень, але основний час вона перебуває на базі. Якщо потреба в допомозі висока, хлопців спрямовують у психологічну клініку, можливо, навіть у клініку закритого типу, звідки не мають права виходити. Але це для найбільш складних випадків. Якщо психологи виявляють якісь симптоми ПТСР (посттравматичного стресового розладу) і серйозні травми, вони намагаються вирішити, чи можна відпустити цю людину додому з домовленістю, що раз на тиждень вона буде приходити на консультацію в своєму рідному місті. Тоді укладається домовленість між урядом і певними консультантами-психологами, таким чином солдатові не доводиться платити за ці послуги. Уряд оплачує це принаймні упродовж року.

Кожен солдат, який брав участь у бойових діях, повинен проходити позитивно орієнтований трансформаційний процес підтримки

Приблизно в половині, навіть у двох третинах випадків, коли психологи бачать, що з бійцем потенційно все має бути нормально, – відпускають. Але особисто я вважаю, що відпускають додому більше людей, ніж було б варто. Це моя думка, після великого досвіду роботи: кожен солдат, який брав участь у бойових діях, повинен проходити позитивно орієнтований трансформаційний процес підтримки. Це не питання психології, це питання обговорення. Наприклад, що ти будеш робити з тим фактом, який не змінити, – що ти збирав по шматочках свого товариша? Кожен ветеран, який пройшов бойові дії, має в своєму багажі пам’яті такі спогади, які люди, загалом-то, не повинні мати. І неважливо, наскільки сильною є людина, – це все одно не може минати без сліду. Неможливо повернутись з поля бою і бути таким, яким ти був до війни. Це нереально. Більше того – ти ніколи не станеш собою колишнім.

Кожному з хлопців треба думати, у що хороше, цінне, позитивне він зможе перевтілити свій досвід. І це дуже цікавий феномен

Людина фундаментально змінюється. Цього не уникнути. Але важливо, що в подальшому ця зміна може бути дуже позитивною. Але аби це було саме так, потрібен певний процес трансформації. Кожному з хлопців треба думати, що він буде з цим робити, у що хороше, цінне, позитивне він зможе перевтілити свій досвід. І це дуже цікавий феномен.

Завдання психолога – дати солдату самому продумувати це. У солдатів є дивовижна здатність виліковувати самих себе в групах за допомогою дискусій. Можливо, й за допомогою сліз. Можливо, й за допомогою «покрикування»… Важливо те, що у хлопців дивовижна внутрішня здатність трансформуватись. Але самі вони не зможуть це зробити і не можуть це зробити успішно й швидко без кваліфікованого помічника.

– Чи може досвід США щодо психологічної реабілітації учасників бойових дій, зокрема, робота з демобілізованими бійцями на базах, бути застосований в Україні? Чи тут вам і тим психологам, яких ви навчаєте, доведеться працювати з тими, хто вже повернувся додому?

– Чи можна? Можна – раз, повинно бути реалізовано – два, буде реалізовано – три. Говорячи ж про хлопців, які вже повертаються до мирного життя, яким би не варто було повертатись додому отак одразу, – ми їх залучимо до роботи. Вони будуть вдома, але ми їх залучимо до спілкування, ймовірно, раз на тиждень в центрах, які мають бути створені. Грамотно навчений психолог може працювати й умовах такого розкладу, хоча це й не найкращий варіант.

– Якщо говорити про поранених бійців, коли треба починати психологічну реабілітацію – у перші години після шпиталізації чи пізніше, після повного огляду медиками і отримання пораненим необхідної медичної допомоги?

– Одразу ж! Прямо в лікарнях.

– Хто це має робити? Зараз часто цим займаються тільки волонтери.

– Майстерно підготовлені консультанти. Це не обов’язково лікар, це може бути й волонтер, але той, який пройшов відповідну підготовку, щонайменше рік тренінгу. Волонтери не повинні бути в лікарнях без чіткого розуміння, без сертифікації про те, що вони пройшли високорівневу підготовку, орієнтовану саме на роботу з ветеранами. Інакше ці люди можуть бути небезпечними як для самих себе, так і для ветеранів. Зрозумійте правильно: це не має стосунку до намірів волонтера. Наміри у волонтера можуть бути найблагороднішими, але потрібні навички, розуміння, знання підходу до цієї категорії людей.

– Ви згадували в інших інтерв’ю про цю проблему – молоді волонтерки в шпиталях. Ви говорили, що вони розбивають бійцям серця, але не можуть допомогти повернутись до мирного життя.

Молодих дівчат-волонтерок треба прибрати від солдатів. Як би вони не хотіли, але вони шкодять. Солдат перестає думати про ту психологічну роботу, яку йому треба зробити. Він просто закохується

– Молодих дівчат-волонтерок треба прибрати від солдатів. Як би вони не хотіли, але вони шкодять. Дивіться: я повертаюсь з війни, я якимось чином вижив, але я поняття не маю, ні хто я, ні що я, ні що мені відчувати, ні як мені тепер бути. Мені потрібно за щось вчепитись. І тут з’являється красуня – мила, добра, симпатична, посміхається. І все. Солдат перестає думати про ту психологічну роботу, яку йому треба зробити. Він просто закохується. Але з часом солдат красуні набридає, вона захоче знайти іншу «жертву». І його життя піде в унітаз. В американському варіанті – хлопець опиняється під мостом, стає бомжем. А то й накладає на себе руки…

– Психологічна допомога розпочинається з консультанта, а закінчується? В родині? Чи готові родини українських військовослужбовців до цього?

– Звичайно, родини також мають проходити навчання і розуміти, що відбувається і що їм робити. Бізнесмени, які братимуть до себе на роботу учасників АТО, також мають бути підготовлені. Все громадянське суспільство повинно розуміти, що роботи. Це наші хлопці, це наші воїни. Вони добровільно вирішили ризикувати своїм життям і віддати його, якщо буде треба, за нас.

– У створенні комплексної системи психологічної допомоги учасникам бойових дій в Україні хто має бути головним фінансовим донором?

В США це називається адміністраціями ветеранів. Це урядові структури. Вони несуть відповідальність і за фінансове наповнення, і за сертифікацію фахівців-психологів

– Проста й складна відповідь – вся країна. Я був консультантом у 7 країнах світу, в десяти військових конфліктах, і якщо говорити про досвід, то фактично всі країни рано чи пізно прийшли до ідеї такої, як у США. В США це називається адміністраціями ветеранів. Це урядові структури. Вони несуть відповідальність і за фінансове наповнення, і за сертифікацію фахівців-психологів, і за підготовленість громадянського суспільства, і за просвітницьку роботу. Але уряд і регіони також вкладають у це кошти. І бізнес також. Пікніки-шашлики-поїздки в гори для ветеранів – бізнес-спільнота також бере активну участь. Я б сказав так: 60% фінансування всіх таких проектів мають іти з урядових структур.

Зараз в Україні є близько 50 асоціацій ветеранів. Хлопці втомились чекати допомоги від держави й об’єднались. Замість того, щоб просто померти чи сформувати банду, вони в усій Україні об’єднуються, допомагають один одному знайти роботу, відкрити новий бізнес, складаються, по скільки можуть, аби допомогти родині когось із своїх товаришів.

– Ви оцінюєте це як позитивне явище?

– Як позитивне. Це чудово, що хлопці об’єднуються і беруть це на себе. Це вражає. «Народ не допомагає, держава не допомагає, добре, самі впораємось. Я – солдат, я не буду сидіти, склавши руки, у нас є спини один одного».

– Та чи не небезпечна ця практика? Чи не самоусунеться держава?

– Я не бачив подібної реакції урядів у країнах, які хоч щось собою являють. Якщо держава відреагує так, то вона може напроситись на дуже серйозну ситуацію. Ветерани знають, що робити, коли об них витирають ноги. Хлопці – солдати, і це не жарти. Хлопці хочуть знати, що держава знає про їхні проблеми й старається робити, що може.

– Українські учасники бойових дій чимось відрізняються від американських? Від вас і ваших товаришів, які пройшли війну у В’єтнамі?

Фундаментальні проблеми абсолютно однакові в кожного солдата, незалежно від країни. Але завжди є нюанси

– Фундаментальні проблеми абсолютно однакові в кожного солдата, незалежно від країни. Але завжди є нюанси. Наприклад, в моїй війні вік солдатів був 17-20 років. Друге – ми не боролись зі своїм народом на своїй території. Ми були молодшими, ми не були такими стабільними в житті, ми фактично були дітьми. Тому, з одного боку, більша частина спричиненої психологічної шкоди була сильнішою. Але, з іншого боку, – у нас був плюс: війна на чужій території. Нам було легше ненавидіти ворога. І коли ми приїздили додому, на тій території ворога не було.

В Україні деякі питання набагато складніші. «Так, я– солдат, я боровся проти сепаратистів чи проти росіян, але на своїй землі, і я, більше того, раніше жив на тій землі, в тому місті, в Донецьку, іноді по той бік я бачу свого сусіда, і пізніше до мене можуть прийти й сказати: «Ти вбив мого сина»… Ось це все наближається. Наприклад, я солдат України, після закінчення бойових дій я повертаюсь в своє рідне місто Донецьк. Сепаратисти вигнані. Йду в ресторан. Двоє моїх колишніх друзів за сусіднім столиком були на боці росіян. Вони сміються над тим, скількох «укропів» вони вбили. Як мені бути?.. От тоді точно може бути ще один, новий виток протистояння. От тоді може бути громадянська війна. Донбас ми забрати можемо, але як ми будемо інтегрувати людей назад в Україну? Наші психологи ще навіть не починали міркувати над цією проблемою. В порівнянні з цими питаннями ПТСР буде здаватись квіточками. Найважче ще попереду.

– Про ваш особистий досвід – скільки років ви «поверталися» з війни у В’єтнамі?

Уряд допоміг перевезти з В’єтнаму моє тіло за дві з половиною доби. Але в мене пішло 17 років, аби повернути свою голову

– 17 років. Уряд допоміг перевезти з В’єтнаму моє тіло за дві з половиною доби. Але в мене пішло 17 років, аби повернути свою голову. 17 дуже важких років. Але у мене не було тоді такого досвіду, який є зараз, і не було програм підтримки. Слава Богу, що зараз це є. Коли ці програми підтримки почали запускатись, то приблизно за 10 років ми змогли вилікувати Америку. Можна сказати, що через 20 років після В’єтнаму Америка одужала.

Зараз, коли наші хлопці повертаються додому з будь-якої війни, куди вони могли бути направлені, ідуть в аеропорту – і люди зустрічають їх оплесками. Але за те, що до них зараз ставляться так, заплатили ми, ветерани В’єтнаму. Ми цього не мали. Коли я повернувся додому, в мій бік плювали й кидали гнилими фруктами. Я перестав носити форму через два дні після повернення. Я дуже радий, що зараз ставлення інакше. Ветерани В’єтнаму також встають і аплодують сьогоднішнім ветеранам…

– Вас називають одним із розробників напрямку «нейролінгвістичного програмування» (НЛП). Чи застосовуєте ви його в роботі з психологічної реабілітації бійців? Чи бізнес – окремо, волонтерська робота – окремо?

– Це один із фундаментальних навиків у системі роботи з бійцями. Є близько 7-8 фундаментальних навиків, які потрібні консультантам для роботи з ветеранами. Я брав участь у розробці цієї системи, і я знаю, як її інтегрувати з мудрістю предків, філософів, із кібернетикою. Цю систему називають системою Френка Пьюселіка, спасибі за комплімент, але це робота дуже багатьох людей.

Довідка: Френк Пьюселік народився 1944 року. Всесвітньо відомий психотерапевт, тренер, професор, автор розробок в галузі психотерапії і реабілітації алкогольної і наркотичної залежності серед молоді. Працював у багатьох університетах США, 15 років поспіль входив до ТОП-100 бізнес-тренерів Американської торговельної палати.

Автор Юлія Рацибарська